Казки про калину

Г. Демченко «Калина»
Колись давно-давно жила в однім селі привітна і ласкава дівчинка. Звали її Калинкою. Дуже вона любила квіти. Навесні, як завжди, Калинка пішла в ліс.
Викопала тоненьке стебельце і посадила його край дороги. А щоб воно росло, носила з криниці щодня воду і поливала. І виросло те стебельце буйним кущем. Іде шляхом подорожній, стомився, піт витирає. Під кущем трава зелена, польові квіти привітно голівками кивають. Пташечки у вітті радісно щебечуть. Сів подорожній перепочити, усміхнувся і сказав: «Спасибі там роботящим рукам, що цей кущ посадили, і тому доброму серцю, що цей кущ викохало!»
Тут кущ ніби від сну стрепенувся, гіллячки напружилися, листячко поширшало. Гульк, і враз він укрився ніжним білим цвітом. Дивиться перехожий, що ж буде далі?
Обсипався цвіт. А замість нього ягоди червоні, як намистинки виблискують. І дивно, в кожній ягідці заховане зернятко, схоже на маленьке серце. Прийшла й Калинка до свого улюбленця й здивувалась.


Калинова сопілка
Давно, жила в селі одна бідна родина: батько, мати і син. Коли син підріс, то пішов по світу щастя й долю шукати. Йшов він йшов, бачить — росте при дорозі на узліссі кущ калини. Сів він під ним відпочивати. А калина так ласкаво шепотить гілочками, наче хоче щось йому розповісти. Юнак вирізав з калини сопілку і заграв. Як же він здивувався, коли заговорила калина людським голосом:

Ой, помалу-малу
Юначе грай,
Та не врази мого серденька вкрай,
Мене сестриця зі світу згубила,
В моє серденько гострий ніж устромила.

Коли юнак дійшов до села, він розповів людям про дивну пригоду. А вони повідали йому про ту страшну трагедію, що трапилась тут, де виросла калина.
Бабина дочка, заздрячи красі і працелюбності дідової дочки, убила її і закопала в лісі. На місці, де пролилася кров бідної дівчини, виріс кущ калини. Навесні він зацвітає білим цвітом, улітку — ховає подорожніх від спеки і дощу. А восени і взимку пломеніє червоними кетягами.