Легенда КАЛИНОВИЙ МІСТ

Тиха, ласкава річка Случ. Віками лагідно жебоніть її хвилі в зелених берегах, перемивають пісок, віддзеркалюють сонце і зорі…

Кажуть, що вода має пам'ять. Шкода лишень, що її мову розуміють тільки очерети та довгокосі верби, лискуче латаття і сріблясті рибки. А то б вона могла повідати нам багато цікавого і страшного, веселого і сумного про далеку – далеку минувшину, що відбилася у хвилях , відбилася і зникла, як раптовий туман, як роса на роменах…

В тихих заплавах вигойдує Случ свої найбагатші прикраси – білосніжні, іскристі лілеї. Ніжні хвилі пестять їх, як мати своїх доньок, вигойдують, як дитинчат, шепочуть їм щось лагідне і привітне. Старі люди кажуть, що в тих лілеях живуть душі сестер – красунь, які в далекі - далекі віки мешкали в батьківській хаті неподалік Случі. Щоранку прибігали вони вмиватися до річки, полоскали тут барвисті рушники, сплітали з роменів віночки і пускали за водою. А вода виціловувала їхні руки і ноги, і ще веселіше, ще іскристіше сміялася небу, сонцю, літу.

Та ось, мов темна хмара, налетіла на наш край татарська навала. Сестри були поблизу Случі, коли почули тупіт ворожих коней. Нікуди було їм втікати. Хіба що у воду. Та в ту ж мить пишний кущ калини, який ріс поруч, схилився аж до води, а з другого берега йому назустріч простягнув своє гілля інший кущ. І утворився калиновий місток. Дівчата легенько перебігли на другий берег і сховалися в очереті. Та поганці запримітили чиюсь білу хустину. І от тисячі стріл сипонули на схованку сестер. Застогнала тоді ріка, високою , чорною хвилею, як мати хусткою, накрила вона красунь і не влучили в них стріли лютого ворога.

Та чужинці не відходили від ріки, надіючись на легку здобич. І тоді Случ обернула сестер на лебідок. Виплили вони з очерету і хотіли злетіти. Та знову ворожі стріли в їхній бік. Закипіла, завирувала вода в тому місці і лебідки зникли, мов той ранковий туман.

Ніхто не збагнув, чи то вони злетіли під хмари, чи пірнули у підводне царство. Та чужинці так і не захопили полонянок. Кинулися вони до калинового мосту, а він під ними зігнувся і всі потонули. Інші хотіли їх рятувати, та ніхто не зміг визволитися з чорних бурхливих хвиль Случі. Там вони й знайшли свій кінець разом з кіньми та зі своїми списами.

А коли за татарами і слід схолов – ріка знову стала тихою і лагідною. Лише в одному місці вона невпинно вирує, ніби нагадуючи, що всіх, хто прийде на її берег зі злом , вона й зустріне злом. Ну а неподалік чорториї, як те місце назвали люди, на тихому плесі невдовзі розквітли дивовижні квіти. Люди дивувалися і говорили, що то сестри –красуні обернулися на лілеї,, щоб їх чужинці не захопили у полон, не забрали з рідного краю, від любої ріки. Ну а ріка тішиться і не може натішитися своїми доньками. Бо таки що вони найкращі у світі. Любуються ними сонце, і небо, й хмаринки, й птахи, й метелики. Любуємося щоліта ними й ми і пускаємо на хвилі свої віночки, щоб понесла їх Случ далеко – далеко, під калиновий міст, повз чорторию, на тихі плеса, на чисті води…