Легенда про Любаву і Василя

...А діялось то за панщини. Свавільні були пани в селах, розбещені до краю. Мужика-гречкосія за віxoть соломи не мали. Що правда, то правда.
Жила-була вродлива дівчина Любава. Та така вже красуня, що парубки німіли при зустрічі з нею. І покохало дівоче серце чорнобривого Василя, який жив на краю села. Щиро любив Василь Любаву. Не побачить її день, то сохне з горя, блідне лице на нім. ...
Повернувся якось у село молодий панич. Щось довго вештався по чужих краях. Як завидів Любаву, то не міг з дива зійти, де могла тут вирости така пишна краля. Панич зважився зажартувати з Любавою. Та горда дівчина повернула голову і швидкою ходою щезла йому з очей. Бо знала, чим пахнуть oті жарти.
З того часу Любава не сходила з тями панові. Шукав зустрічей з нею, запрошував у двір. Вона не йшла. Довідався, що дівчина кохається з Василем, вже й готує весільні рушники.
— Ні! Цьому не бути! Скоріше на моїй долоні волосся виросте, ніж я допущу до весілля, — скаженів панич. Якось ввечері Василь зустрівся з Любавою і сказав: — Що робити, Любаво? Перед паном ми немічні. Чує моє серце горе.
 — Один порятунок, — плакала Любава, втекти з села на вільні землі. Тікали закохані молодята від пана. Досвітком вийшли за село в далеку дорогу. Йшли вони довго. Прийшли на степ. І раптом почули за собою кінський тупіт і гавкання собак. То за ними йшла погоня.
— Вертайтеся! — кричав сердито пан.
— А того, пане, не буде. Ми вийшли за твої володіння. Дайте собі спокій, пане, не зачіпайте нас, — просив Василь. — Нас з Любавою не розлучити. Тут же Любава кинулася на шию хлопцеві. І пана охопила лють. Пролуни постріли з рушниці — обоє молодята, як скошена трава, впали на землю.
 — Мужва непокірна, — процідив пан крізь зуби, повернув коня і поскакав додому.
Любаву і Василя поховали разом на тому місці, де їx спіткала помста пана. Люди поставили на їx могилі камінний пам'ятник. Ще й досі він біліє серед поля. Щоліта на могилі цвітуть сині волошки й червоні маки. Люди кажуть, що то живуть квітками наречені Василь і Любава.
 Гордо тріпочуть ті квіти на вітpі, туляться один до одного та шепочуть між собою про кохання.
А маки цвітуть, нахиляються...
І з волошками розмовляються...
А довкола розкинулося село...