Ой трава-мурава

Колись давно в одному подільському селі жила бідна жінка Горпина Ковальчучка. Чоловік її пішов із козаками на татар та й поклав голову за волю народну. Залишилася у Горпини на руках маленька донька Настуся.
Всю свою любов материнську віддавала жінка одиначці. І на сімнадцяту весну розцвіла Настуся, як ружа красна. Задивлялись на неї парубки, а старші чоловіки, угледівши дівчину дивної вроди, зітхали, шкодуючи, що минули вже їхні молодецькі літа, що не для них розцвіла ця квітка.
Стояла якось Настуся на подвір'ї, а селом тоді на її лиху годину проїжджав фаетоном підстаркуватий шляхтич, можновладний власник багатьох маєтків. Побачив старий розпусник Настусю і захотілося йому придбати для себе цю коштовну перлину. Наказав гайдукові зупинити коней, виліз поважно з фаетона і наблизився до Настусі.
—  Гей,  дівко  красна! — хрипким  голосом  вигукнув пан.— Будеш моєю, бо так я хочу!
Гнівом  блиснули очі дівчини  і так відказала вона бундючному шляхтичеві:
—  Хутше на голім камені жито заколоситься, аніж я стану твоєю! То ж їдь, вельможний пане, своєю дорогою і не займай мене!
Розсердила пана ця відмова і гукнув він на своїх гайдуків:
—  Гей, схопіть це зухвале дівчисько!  Вона  мусить бути моєю!
Кинулись гайдуки до дівчини. Та не встигли вони схопити її за руки білі, за стан гнучкий, як від сусідньої хати вихорем налетів на них парубок. То був Гриць, який вже давно покохав Настусю, а дівоче серце потаємно теж линуло до цього юнака, коли він виспівував коло її перелазу сумних пісень про велике кохання.
Кинувся Гриць до гайдуків, розметав-розкидав їх, як кулі гнилої соломи, взяв Настусю за руку і повів до хати. Перестрашений, але й розлючений пан, побачивши, як на його очах якийсь лайдак забирає дівчину, вигукнув:
— Гей, ти, бидло! Залиш красуню, бо ти граєшся зі смертю!
Парубок навіть не оглянувся і спокійно йшов далі, міцно тримаючи Настю за руку.
Тоді шляхтич вихопив з-за пояса цяцькованого золотом пістоля і вистрілив парубкові в спину. Куля вп'ялася Грицеві у ліве плече, пробила гаряче серце. І впав козак просто на битій дорозі, востаннє глянувши на свою кохану.
Очухалися гайдуки після першого переляку, схопили дівчину, скрутили їй руки, зв'язали ноги, кинули поперек коня і помчали геть із села.
Плакала, побивалася нещасна Настуся, її сльози рясно кропили битий шлях. І там, де вони падали, просто на битому шляху розросталася дрібнолиста цупка трава, вистеляючи шлях рясним зеленим килимом.
Тим часом до вбитого парубка підійшов добрий чоловік, нарвав тієї трави, що з дівочих сліз виросла, приклав до смертельної рани, і ожив козак.
Схопився на ноги, побачив, що на шляху розрослася невідома трава і зеленою смужкою біжить ген-ген аж до блакитного обрію.
—  Де Настуся? — запитав у доброго чоловіка.— Де вона?
—  Ця трава — то сліди її сліз. По цих слідах ти і знайдеш її.
Парубок кинувся до двору, вивів зі стайні білого коня, помчав по зеленому сліду наздоганяти своїх кривдників і своє кохання. В руках Гриця блищала гостра козацька шаблюка, а в серці роз'ятрювалося полум'я гніву й любові.
Наздогнав козак панську кавалькаду біля Чорного лісу. Порубав гайдуків, а пана прив'язав до сполоханих коней і погнав що було духу. Розв'язав Настусю, посадив на коня і помчали вони в ті краї, де не могли їх наздогнати ані панська лють, ані панська куля.
Кресав кінь копитами землю, розсипав навколо насіння цілющої трави, засівав тією травою цілий світ.
З тих часів розрослася вона по всьому білому світу. І назвали люди ту траву споришем, бо вміє вона бути у спорі з негодою, сонцем і вітром, з копитами кінськими, зі смертю ненависною і завжди вперто виборює своє право на життя при стежках і шляхах битих. Ота боротьба, яку весь час веде спориш, і дала йому ті цілющі життєдайні соки, за які його мають поважати люди, виліковуючи ним свої недуги.