Первоцвіт весняний

Первоцвіт веснянийІнші назви: баранчики, веснівка, весняник лікарський, ключики, лісове зілля, медяник, первенець, первоцвіт лікарський, примула

Сліди сонця

Веселий чоловік був цей Петро Семисміх. У своїй неве­личкій кузні він так весело вителенькував молотком по ковадлу, і так весело підіймався з димаря кузні дим, закручуючись кучерявими баранцями, що люди тільки посміхалися, зачувши та побачивши все те.
А до того ще й наспівував Петро безкінечно веселу пісеньку, що вилітала з дверей, пливла кривими вулич­ками села, вибігала аж на зелені луки до Дністра і да­лі шугала вгору, понад кручі, зелені смереки та буки.
—  Ну, той чоловік може й сонцю самому золотий вінок викувати,— казали ґазди, посміхаючись.
А Петро так само весело і хвацько відказував:
—  А що? І викую! Ось най лиш підгледжу, куди сон­це ходить спати, тоді я його примоцую добре линвою та викую вінок, який сам захочу.
Сміялися люди з того жарту, ніхто віри не йняв тим хвастощам.
А Семисміх жартувати жартував, а сам крадькома щовечора і щоранку ходив шукати тої потаємної міс­цини, де сонце на нічліг влягається. І підгледів-таки!
Коли одного разу сонце, окресливши своє щоденне півколо по небу, почало хилитися на захід, Семисміх вийшов з кузні, несучи на плечах велику дротяну сітку.
Ось вже сонце зовсім до Дністра опустилося, пірну­ло у воду, аж запарував Дністер, скупалося, бризнуло золотим сміхом і покотилося низенько над лугом до си­нього лісу.
А Семисміх поза верболозами, поза кущами ліщини а вільхи слідом біг, не відстаючи ні на крок, але й не виказуючи себе.
Докотилося сонечко красне до ізвору глибокого, вляглося на великому плескатому камені, закрило зо­лотаві повіки та й заснуло спокійно. Тут і накинув на нього дротяну сітку коваль, підкравшись з-за крутої ске­лі. Стрепенулося сонце, хотіло вирватися на волю, але де там! Коваль завдав свою ношу на плечі і поніс лугами-берегами прямісінько до своєї кузні.
Але ж сонце — на те воно й сонце! Зібрало усі свої сили, весь жар свій внутрішній, і сітка розпеклася-роз-жарилася до червоно-золотистого кольору, а потім по­чала плавитись і сонячними іскрами стікати в траву.
Відчув Семисміх, що йому непереливки від того страшного палу, що і сам може згоріти, як свічка, і ви­пустив ту сітку. Розсипалася вона іскрами, звільнив­ши гаряче світило. Сонце пропливло ще раз над Дніст­ром, черкнуло весело по воді, розсипавши різнобарвні бризки, і заховалося в іншому, далекому і неприступ­ному для людини ізворі.
А другого ранку можна було бачити на тому місці, де Семисміх не зумів утримати впійманого сонця, яскра­ві пурпурові квіти, що гордо задивилися в небо, вітаючи
схід сонця.
Старші люди зрозуміли, що ці квіти мусять мати ди­вовижну силу, бо поява їхня була загадковою і нежда­ною. І назвали їх буквицями та бук-травою, бо неда­леко від того місця розкинув крони старий буковий ліс.
Тільки Семисміх посміхався весело: — То сонечко залишило свої сліди, крапельки крів­ці своєї, коли я борюкався з ним на цьому лузі.
Люди не вірили йому, тільки сміялися, приймаючи все за жарт. А траву всі полюбили за її цілющі власти­вості і досі вживають її при багатьох хворобах.