Як спориш розсердився (легенда)

...Якось рано-вранці стара ворожбитка поверталася з гір, де вона збирала цілющі трави. Повний кошик трав назбирала старенька, притомилася, а тут ще й сонце, що піднялося над обрієм, почало припікати. Сіла стара чаклунка в тіні під деревом, розклала свій нехитрий сніданок. Аж глянь — по обидва боки стежки, якою вона спускалася вниз, пробирається в гори маленька травичка. Роззирнулася навколо й побачила, що й сама вона сидить на зеленому моріжку, немов щільним килимком, засланим тією ж травицею.
—  Чому це ти в гори поспішаєш? — намагалася завести розмову старенька.— І як звати тебе?
—  Травка-муравка,  або спориш,— одказала  тоненьким голосом дрібна травиця.— Помандрую в гори, подалі від людей. Немає життя мені од них. Все розорали, розкорчували, ніде мені оселитися спокійно. Ось я й вирішила, що в горах не буду нікому заважати, ніхто не буде мене переслідувати.
—  Не вибратися тобі в гори такій маленькій та немічній,— сказала бабця.— Та й де тобі там рости серед каміння? Вітри там, холодно. Пропадеш, дурненька.
—  А що ж мені робити?—тремтячим  голоском запитала  травичка.— Все  одно  загибати...  Ні.  Піду.  Ти відпочивай собі, бабусю.
І знову подерлася вгору.
Шкода стало бабусі цю беззахисну травичку. І надумала вона помститися людям. Звелася на старечі ноги, погукала:
—  Гей    ти, як там тебе величати,    травко-муравко. Повертайся вниз до людей. А те, що вони все переорали, так тобі ж краще буде за землю триматися. У горах пропадеш. Повертайся.
—  Добре,— відповіла трава-мурава.— Я повернуся в теплу долину до людей.
—  А щоб вони тебе не чіпали, я наділю тебе цілющими властивостями,— пообіцяла чаклунка  та й  почала збиратися в путь-дорогу.
І трава-мурава теж побігла за нею вниз.
Так спориш повернувся до людей, заселив їхні городи, сади, квітники, двори... Відчувши свою силу, почав займати все більше й більше земель. Що вже з ним не роблять люди — виривають з корінням, топчуть ногами, а він все росте, розширюючи свої володіння.