Зілля вовкулаки

Жив колись такий чоловік у горах, що мав два серця. Пішов він якось на полонину, щоб трохи сіна на зиму маржині накосити. З раннього ранку махав косою, а потім сів під смерекою полуднувати. Попоїв смачно і води напитися захотілося. Пішов той чоловік до потока, напився чистої джерельної води, сів і спочиває.

Аж раптом бачить — якась жінка вийшла з води і з букетом квітів прямує до нього. Не з їхнього села була, бо вже пізнав би. А такої в селі ніколи не бачив.

Глянула та жінка на нього й каже:

— Негоже живеться тобі на білім світі, бо маєш аж два серця.

— Таки маю, — каже чоловік, — але що вдію. Вже уродився таким.

— Ану відкрий рота, — наказала йому незнайома.

Відкрив чоловік рота, а вона йому в зуби квітів синіх та рожевих напхала. І в ту ж мить чоловік той обернувся у вовка.

— Будеш таким аж три місяці блукати, до того часу, поки з тебе не вирвуть лихі люди друге серце, — сказала жінка і зникла знов у ріці.

Не день і не два ходив чоловік вовком по лісах карпатських. Заліз якось поміж сторчаки і дуже ногу пробив. Як не старався, а вийняти той сторч ніяк не міг.

Уночі пішов на ту полонину, де колись, людиною будучи, сіно косив. Бачить — кошара овеча стоїть. Старий чабан ватру розклав, файку палить і кулешу з бринзою собі на вечерю рихтує.

Підійшов до нього той чоловік-вовк і поранену лапу простягає, очима вовчими благає, допомоги просить.

Злякався чабан вовка, але бачить, що звір дуже тихий. Узяв чабан вовчу лапу, вийняв з неї сучок та й каже сам до себе:

— Таке-м пережив зараз, ніби два серця мав би!

А вовк йому на те чоловічим голосом відповідає:

— І я колись мав, добрий чоловіче, два серця, але тим сучком гострим заколов я собі друге серце і тепер знову хочу бути людиною.

Тої ж миті затріщали в лісі старі дуби, попригиналися додолу могутні смереки, зашуміли-зашелестіли довкруж трави полонинські. А поміж трав з’явилася ще одна, якої в тих краях ніколи і ніхто раніше не бачив.

— То з крові моєї трава виросла і зацвіла синіми квітами, — почув чабан знову чоловічий голос. — Ти, чабане, врятував мене, витягнув з лапи сучок. А на тому сучку було моє друге серце, з якого синіми квітами кров сходить. Але то байка, бо живе моя кість. І знову я стану людиною, знову піду на полонини косити трави для маржини. Тож назвімо оту траву живокостом. Нехай той живокіст лихих своєю отрутою губить, а добрим людям здоров’я приносить.

І стихло все довкола. Сходило сонце. Біля чабанської ватри сиділо двоє чоловіків. Вони смакували парену кулешу з бринзою і весело розмовляли про свою нічну пригоду з вовком.